24 березня позначило перший місяць повномасштабної війни, яку проти Україну розв’язала Росія. Українці вже втратили тисячі невинних людей; російські окупаційні війська продовжують обстрілювати лікарні, церкви та історичні пам’ятки. Понад 4,5 мільйона людей залишили Україну за час вторгнення, з них щонайменше 2,2 мільйона вирушили в сусідню Польщу. Sprudge уже розповідав історію української кавової спільноти під час війни, а тепер ми розповідаємо історії українських барист, які знайшли прихисток у Польщі.
24 лютого в Ірен Грищенко була денна зміна в її київській кав’ярні «Світ кави». Бариста повинна була почати роботу об 11:30, але вирішила приїхати раніше. Вона просто не могла залишатися вдома, після того, як прокинулася від звуків вибухів, і знаючи, що на її країну напали. «У нас було досить багато гостей, – пригадує вона той ранок. – Після того, як наша POS-система припинила працювати, ми почали пригощати людей. Такою була моя остання зміна». Грищенко розповідає історію три тижні по тому, у безпеці в польському місті Вроцлав, куди вона була змушена виїхати після вторгнення Росії.
Історія Грищенко – це історія багатьох людей, які залишили Київ після того, як Владімір Путін почав повномасштабне вторгнення в Україну, і російські ракети націлилися на столицю. Разом із хлопцем Дімою (і котом Джа) вони вирішили рухатися в напрямку Львова на західній Україні. Хлопець Ірини професійний скелелаз, уся його команда разом вирушила до Львова. На користь Львова також зіграло те, що «Світ кави» є київським закладом львівської мережі, яка працює як сімейний бізнес з 2000 року. Тож планом було дістатися Львова та перегрупуватися там.
Завантажена дорога автомобілем до Львова зайняла 18 годин – утричі довше, ніж це тривало б у мирний час. Не вдалося перепочити й після того, як група дісталася Львова та переночувала на матрацах на місцевому скеледромі – Грищенко довелося прощатися із хлопцем. Діма попросив колег із Польщі допомогти Ірен та жінкам із їхньої групи, тому що закони воєнного часу в Україні забороняють залишати країну чоловіками від 18 до 60 років. Тому 17 жінок і дітей залишили країну та своїх чоловіків і партнерів, вирушивши в Польщу.
Перетин кордону зайняв ще три дні, оскільки черга перед контрольно-пропускним пунктом розтягнулася на 15 кілометрів. «Зараз на кордонах уже немає таких заторів, але нам довелося витримати дуже довго, ми спали у машинах із дітьми та домашніми тваринами», – пригадує Грищенко. У перші три дні в Польщі група зупинилася в Ряшеві, у місцевому будинку для літніх людей. «Ми сусідили з пенсіонерами та людьми з інвалідністю. Але вже там ми зрозуміли, які приємні та добродушні люди поляки. Нам дали все необхідне та дозволили залишитися на кілька днів», – каже Грищенко емоційно.
Три дні в Ряшеві пройшли дуже швидко, тож жінки скелелазів почали думати про наступні кроки. Кілька жінок із групи вирішили рухатися в Німеччину, а Ірен із Джа та ще чотирма людьми знайшли нове місце поблизу Кракова. Номер у готелі дав прихисток на п’ять днів, але після цього треба було рухатися далі на захід. Вроцлав став кращим варіантом, тому що там знайшли безпечне місце – навіть якщо це був колишній магазин кайтингового спорядження, адаптований для біженців. «Нас знову вразили поляки. Вони переобладнали для нас цілий магазин. Там не було душу, але, крім цього, ми мали все, що було потрібно, – розповідає Грищенко. – Вони дбали не лише про нас, а й про наших тварин. Джа також отримав усе необхідне: і корм, і навіть іграшки. Це б’є прямо всередину, серденько розривається від подяки».
Після близько десяти днів у кайтинговому магазині в неї була ще одна причина дякувати полякам. Велика квартира в центрі Вроцлава стала доступною для в’їзду, тож Ірен приєдналася в 4-кімнатній оселі до шести інших переселенців – причому безкоштовно на наступні два місяці. «Ми не могли в це повірити. Власник був такий відкритий, ставився до нас із розумінням. Допомогло й те, що уряд Польщі встановив систему фінансових відшкодувань людям, які приймають українців. Нам було потрібно лише заповнити форму реєстрації, усе вийшло зробити офіційно», – пояснює Грищенко.
Колишня київська бариста активно шукає роботу у Вроцлаві. Каже, що мріє знайти роботу в місцевій кав’ярні, утім, поки у закладах, де вона встигла побувати, цього не вдалося. Грищенко готова взяти будь-яку роботу, але визнає, що поки складно зосереджуватися на пошуках після місяця безпрецедентного стресу. Не допомагає в цьому й постійне хвилювання про родичів, які залишилися в Києві та Донецькій області, як і розлука з її хлопцем.
Ірен розповідає, що намагається вивчити нову мову; наприклад, для цього друг подарував їй «Маленького принца» польською. Вона планує повернутися в Україну, щойно це буде можливо, аби не зловживати гостинністю Польщі. Її колеги зі «Світу кави» вже повернулися до роботи та надсилають відео з Києва – міста, яке щодня обстрілюють і яке тимчасово залишила половина мешканців, але де досі працюють кав’ярні. За останніми підрахунками київської влади, щонайменше 450 кав’ярень вже відновили роботу. «Це так тепло – бачити колег і наших постійних гостей. Я дуже хочу повернутися. Сподіваюся, що буде, куди повертатися», – каже Грищенко.
Іван Яремчук – український бариста, який протягом минулих чотирьох років працює у кав’ярні «Міністерство кави» у Варшаві. Упродовж минулих півтора року він спостерігав за тим, як столиця Польщі перетворювалася на хаб для біженців. «Почалося це в серпні 2020 року після протестів у Білорусі, сюди почало прибувати багато білорусів. А тепер Варшава приймає українців», – каже Яремчук, який до переїзду в Польщу у 2018 році працював у київському закладі One Love Coffee та переміг в українському фіналі Coffee in Good Spirits.
Яремчук намагається допомогти співвітчизникам, які залишають Україну через війну. Розповідає, що від початку російського вторгнення до нього звернулося вже десятеро знайомих. Більшість людей приїздить у Варшаву на кілька днів, щоб перепочити й рухатися далі на захід. Жінки та діти намагаються дістатися Сполученого Королівства, Ірладії, Франції, Іспанії чи Португалії, але притік переселенців уже відчувається у Варшаві. «Це помітно за громадським транспортом чи просто за кількістю автівок на вулицях. До того ж уже складно знайти вільну квартиру в місті», – каже Яремчук. «Утім, водночас я не знаю жодного поляка, який не намагався б допомогти українцям», – додає він.
У «Міністерстві кави» була вакансія, тож старший бариста Яремчук домовився, щоб до них приєдналася українка Вікторія Яремчук. У співвітчизників одне прізвище, та вони не родичі. Утім, разом встигли попрацювати в Києві у One Love Coffee. «Я просто вражена, як усе склалося, – каже Вікторія. – Я була готова взятися за будь-яку роботу в Польщі, а тут вдалося вийти на роботу за фахом у той же день, коли я приїхала в місто».
24 лютого Вікторія Яремчук прокинулася від звуків вибухів, після цього одразу поїхала до батьків. Як і Ірен Грищенко, вони вирішили, що Львів є найбільш безпечним пунктом призначення. Утім, уже по дорозі вони з батьками змінили думку та вирішили рухатися у Варшаву. Яремчук пощастило: роботу та житло вона знайшла за лічені години по дорозі в Польщу.
Тепер вона працює у «Міністерстві кави», водночас бере зміни у місцевій пекарні та іншій варшавській кав’ярні Typika. Яремчук розповідає, що рада працювати, допомагає їй те, що керівники закладів дозволяють поєднувати робочі місця. «Я можу взяти 6-годинну зміну в пекарні, а тоді вийти ще на три години в кав’ярню. Мої колеги дуже милі, усі ставляться до мене по-дружньому», – додає вона. У кожному із закладів вона має українськомовних чи російськомовних колег, тож це допомагає адаптуватися до нових умов.
Гостинність поляків стала приємною несподіванкою, ділиться Яремчук. «Це вже добре, що вони допомагають, але я здивувалася, коли вони самі пропонують допомогу, а не чекають на прохання. Якось ми з мамою просто втупилися в телефони в громадському місці, і до нас підійшов хлопець і запитав, чи не потребуємо ми допомоги. Це було так приємно!», – каже вона з усмішкою.
Яремчук розповідає, що вона щаслива через те, як їй вдалося освоїтися у Варшаві. Утім, наразі складно планувати майбутнє: «Ми з родиною поки залишаємося в Польщі, але думаємо й про інші варіанти. Насправді хочеться повернутися додому – і що швидше, то краще».
Лізу Федоровську та Олексія Федоровського можна назвати power couple української кавової спільноти. Олексій – єдиний дворазовий переможець Ukrainian Brewers Cup, а його дружина Ліза здобула перемогу в цьому ж турнірі в 2019 році. Їм обом довелося залишити Київ після вторгнення Росії – і повністю перезапустити життя.
Федоровському і співзасновникам 3 Champs Roastery Ренату Маматказіну та Павлу Спіцину (обидва переможці Ukrainian Barista Championship, звідси й назва їхньої ростерії) вдалося провести релокейт у Львів, перевізши обладнання для обсмажування кави та перезапустивши бізнес. Лізі Федоровській, утім, довелося залишити Україну. «У перші кілька днів після того, як я приїхала до друзів у Вроцлав, я просто відсипалася. Мені треба було відновитися після подорожі, що тривала добу. А тоді першою думкою було – я повинна починати все з початку», – ділиться Федоровська, яка представляла Україну на World Brewers Cup 2019 у Бостоні.
По дорозі у Вроцлав Федоровська заповнила форму, яку створила SCA Poland. «Вони склали форму для українських барист, які шукають роботу в Європі. Можна було вибрати місто й тип закладу, у якому ти хочеш працювати. Я обрала Вроцлав, бо в мене там були друзі, готові мене прийняти», – пояснює вона. У Вроцлав вона дісталася у четвер, 3 березня, а вже на вихідних отримала повідомлення від власника місцевої кав’ярні. Palarnia Mala Czarna запропонувала Федоровській роботу баристи після короткої співбесіди. «Я навіть уявити не могла, що так швидко знайду роботу. Мені дуже пощастило», – каже вона.
Тепер Федоровська працює у двох закладах Mala Czarna, а також в обсмажувальному цеху мережі. Водночас намагається вивчати польську мову. Допомагають в цьому підтримка колег та гості, які розуміють її ситуацію. «Я вже знаю базові речі на зразок привітань та запитань про каву. Але мої колеги зазвичай кажуть гостям, що я тут новенька і що я з України», – пояснює Ліза. Чи знають гості, що їм готує каву національна чемпіонка? «Певно, так», – усміхається вона.
Федоровська каже, що мала чимало пропозицій роботи після того, як відновилася 8-річна війна в Україні. «Життя ніби грається з тобою, – каже вона. – Ще місяць тому я думала, що було б круто попрацювати за кордоном, відкрити для себе інші культури. Але після вторгнення я отримала багато варіантів: Німеччина, Чехія, Швейцарія, Греція – пропозицій було багато. Але я хочу тільки одного – повернутися в Україну».
«Я не хотіла від’їжджати далеко від України, – додає чемпіонка. – Якщо я залишаюся у Вроцлаві, це означає, що зможу повернутися додому, щойно з’явиться можливість. Хай би вже швидше!»
Ярослав Друзюк – головний редактор Blackfield Coffee, українського медіа про кавову культуру. Читайте більше текстів Ярослава Друзюка для Sprudge.
